Революция вывела евреев Украины из гетто и уравняла в гражданских правах с украинцами. Теперь они стали УКРАИНСКИМИ ЕВРЕЯМИ!

Тода, пане Иосифе, тода! Только Б-г мог послать Украине такого мудрого еврейско-украинского морального авторитета, который открыто говорит то, что думает и делает то что велит Закон Божий, а не суетные земные сильные мира сего.

http://hadashot.kiev.ua/content/my-ne-sobiraemsya-voevat-s-evreyskoy-obshchinoy-rossii#

Как евреи Украины превращаются в украинских евреев, и почему российско-украинский конфликт стал и «еврейской войной» — об этом мы говорим с главой Ваада Украины Иосифом Зисельсом. 

РЕВОЛЮЦИЯ В УКРАИНСКО-ЕВРЕЙСКИХ ОТНОШЕНИЯХ

Несколько лет тому назад, когда я, блогер "Народной правды", начал исследования в поиске личной самоидентификации "полукровки" в независимой Украине, то часто не мог прямо и с достоинством ответить многим своим знакомым украинцам на их вопрос: "А Вы часом не з жидків будете?" Теперь же, после Майдана, во-первых, сам вопрос, даже от "свідомих" українських юдофобов, просто исчез, поскольку они наперед знают, что в ответ могут получить по зубам, и по яйцам; а во- вторых, я обрел свою органичную национально-этническую и политико-религиозную (духовную) самоидентификацию в козацком еврействе = еврейском козацтве, ведущем родословную из К(Х)озаровичей в Киевском каганате 9 века: Я, сионо-банденровец (на жаргоне - жидобандеровец) и учу иврит и Тору, чтобы дать пример внукам - говорю везде и любому, гордо и с достоинством, присущим свободному человеку в свободной стране. Побратимы - одобряют, обыватели снисходительно улыбаются, черносотенцы и украинофобы - завидуют...но молчат, с зубовным скрежетом.... Так, у нас произошли воистину тектонические сдвиги в еврейско-украинских отношениях. Амен.

Еврейский разлом

Нравится

Душа, душевность, одухотворенность - основной отличительный признак еврейства

Юлия Меламед:   

Гений и еврейство

.....Как писал по схожему поводу Антон Палыч Чехов, «кто бы мог предположить, что из нужника выйдет такой гений?» Игра природы? Видимо, нет: его деды и бабки, отец и мать, хоть и находились посреди многочисленных своих неблагородно пахнущих товаров, имели душу — ту, которую и унаследовал Шагал.

......А еще Шагал обожал бывать в синагоге, смотреть, слушать, молиться. Он «млел от восторга, стоя в синагоге рядом с дедом». Это редкое признание для парижского художника с мировым именем. Здесь, в еврейском местечке, — его душа. Хотя большую часть жизни Шагал провел в Париже.    
....Повезло евреям с Шагалом. А еще повезло с Фейхтвангером и Бабелем: еврейство было важнейшим элементом их сознания. Но это было в прошлом веке. Потом евреи, разделив на этот раз судьбу всех, прошли через СССР — и забыли тебя, Иерусалим!
Кто сегодня из известных русских евреев в искусстве готов говорить о своем еврействе, пусть и косвенно? Столько узнаваемых семитских лиц лезут в русский фольклор. 

Мой коллега Михаил Дегтярь снимал документальный сериал, где каждая серия была посвящена одной из национальностей, проживающих на территории Российской Федерации. Была там, разумеется, и серия, которую автор назвал «Сыны Израиля». Реакция евреев, которые должны были стать героями этого фильма, сама по себе заслуживает отдельного сценария. Борис Мессерер был возмущен, что его вообще считают евреем, и от съемок отказался, а наш прославленный педиатр Леонид Рошаль пообещал закатать в асфальт или что-то в этом роде, если название фильма не сменят:

— Я не сын Израиля, я сын России! — грозно сказал Рошаль.
— Но так написано в Библии...
— Я Библии не читал! — с гордостью сообщил сын советского народа. — Если вы оставите «Сыны Израиля», я позвоню...
Ну и так далее... 

Антисемитизм после Майдана

Опубликовано 28.06.2014

В гостях у Виталия Портникова - Иосиф Зисельс, председатель ассоциации еврейских общин Украины      

http://www.svoboda.org/media/video/25437863.html

Еврейский голос "Правого сектора"

Люди, которые делают историю - гордость нашей иудео-христианской цивилизации! 
Хай живе козацьке сіоно-бандерівське братство, яке народилося в огні  на крові Небесної сотні Майдана!

Разговор с главой информационного отдела "Правого сектора", которым в России разве что детей не пугают, мы начали... на иврите. Что неудивительно, поскольку литературовед Борислав Береза успел в свое время пожить в Израиле.

— Борислав, так почему вернулись на доисторическую? И в чем нашли себя?

— В Израиль я уехал в 1991 году, а в 1993 вернулся в Украину на две недели и… остался. А остался потому, что время в Украине было тогда интересное, но главное — именно здесь я чувствовал себя по-настоящему своим, хотя в Израиле по-прежнему бываю почти каждый год.

В Киеве же занимался книготорговлей, книгоиздательством, создал небольшое литературное агентство, успел побывать теле- и радиоведущим, многие помнят проект "Книга UA" на Первом национальном, там же выходила программа "Мандри", а на "Просто радио" — вечернее шоу "Полный абзац с Бориславом Березою". Впоследствии руководил проектами, не связанными с литературой.

— И как вас, русскоязычного, да еще и еврея — угораздило стать одним из спикеров "Правого сектора"?

— На Майдане я был с первого дня, когда Мустафа Найем разместил свой знаменитый пост в "Фейсбуке", мол, "кто сегодня до полуночи готов выйти…". Что же такое "Правый сектор", узнал 18 февраля, когда попал в передрягу в Крепостном переулке. Там мое миролюбие было разбито о гранаты, газ, титушек и пр. Тогда, в Крепостном, когда все побежали — "Правый сектор" не побежал. А потом мы начали общаться, я сделал им несколько предложений, был услышан.

Хорошо помню первую встречу с Ярошем, когда в разговоре сказал ему: "Дмитро, я еврей". "И что?" — удивился он. Убедившись, что лидерам этой партии любой, кто хочет работать на благо Украины, ближе, чем этнические украинцы Симоненко (лидер Компартии — М.Г.) или Мартынюк, являющиеся врагами Украины — я понял, что нам по пути.

Благо же мы понимаем очень просто — построение гражданского общества, которому чужда ксенофобская мысль и внутренняя вражда, и страны, из которой дети не хотели бы уезжать, а старики хотели бы именно в ней заканчивать свою жизнь.

— Если честно, идеология вашего движения для меня по-прежнему загадка. С одной стороны, вы резко критикуете ВО "Свобода" (ВО "Сволота" в вашей интерпретации) за ксенофобию и антисемитизм, с другой — у соучредителя ПС — Социал-национальной ассамблеи — явно неонацистский бэкграунд. Просто несколько положений из их программы: 
Nація має право на моноетнічність власної держави...
Nація як замкнена генетична популяція має право позбуватися на своїй території іншорасової домішки шляхом депортації її носіїв на історичну територію їх проживання.
Nація має право покращувати власне здоров’я через впровадження расового, євгеністичного та екологічного законодавства. Если вы разделяете эти (и многие другие) положения, то получается, не так уж далеки от истины российские СМИ, называющие "Правый сектор" фашистской организацией...

— Вопрос правомерен, поскольку изначально в "Правый сектор" входило множество группировок (в том числе радикальные СНА, и "Белый молот"), часть из которых мы отсеяли в самом начале, другие сами ушли, а некоторые отходят от нас сейчас. Одним из первых был изгнан "Белый молот"…

— О, да, за что ваш лидер был назван боевиками БМ "тыловой крысой иудейского сектора Майдана…"

— Именно так. Изгонялись не только организации, но и отдельные люди, чье мировоззрение не отвечало идеологии "Правого сектора". И что произошло? СНА просто нашла себя в Радикальной партии Олега Ляшко, чья платформа, видимо, отвечает программным целям лидеров Ассамблеи.

Более того, господа Однороженко и Мосийчук (одни из лидеров Социал-национальной ассамблеи — М. Г.) вошли в команду Ляшко на выборах в Киевсовет и были избраны от этой политической силы. Поэтому ставить знак равенства между идеологией СНА и "Правым сектором" сегодня просто неуместно. Кроме того, СНА — гражданское движение, а "Правый сектор" — уже партия.

— Хорошо, давайте поговорим о структуре, вокруг которой и сложился в дни Майдана "Правый сектор" — "Тризуб им. Степана Бандеры". Вам не кажется странным строить новое украинское государство по идеологическим лекалам 1930-х годов? Ведь наследие ОУН Бандеры включает в себя и увлечение фашизмом (одной из составных частей ОУН был Союз украинских фашистов), журналы ОУН тех лет регулярно публиковали статьи и речи Гитлера, Геббельса, Розенберга и расового нациста-теоретика Ганса Гюнтера, а первый заместитель Бандеры Ярослав Стецько подчеркивал, что "украинский национализм, немецкий нацизм и итальянский фашизм суть проявления одного духа". Неужели фигура Бандеры и его взгляды непременно должны стать базисом современной украинской идентичности?

— В контекст 1930-х годов вписан и пакт Молотова-Риббентропа, и парад в Бресте, и планы раздела Европы… Так или иначе, но Бандера не был официально осужден в Нюрнберге, а в годы войны был заключенным Заксенхаузена. Более того, именно ему принадлежат слова о том, что в Украине места хватит всем.

Часто от людей, прикрывающихся идеологией Бандеры, мы слышим очень странные вещи. "Мы — бандеровцы", — говорят они и несут расистский бред. Но внешние атрибуты не всегда отражают идеологию. А мифы очень тяжело разрушать. Сколько лет существуют "Протоколы сионских мудрецов"? Сколько раз и сколько авторитетов убедительно доказали, что это фальшивка? А их до сих пор переиздают и многие верят в реальность еврейского заговора. И мы не в состоянии переубедить этих людей. Только время и поступки, возможно, разрушат сложившиеся стереотипы. Если бы "Правый сектор" или "Тризуб" были бы антисемитскими, то, вероятно, к евреям там относились бы по-другому.

— Речь не о мифическом антисемитизме Яроша, а о готовности признать, что во имя независимости Украины совершались жестокие преступления, в том числе этнические чистки. Что никак не обеляет преступления Сталина против украинского народа. Речь о том, что для Бандеры, как и его главного врага — "московского империализма" — цель всегда оправдывала средства. "Наша идея столь величественна, что ее реализации можно посвятить не единицы, не сотни, а миллионы жертв". Это слова не Троцкого, а Бандеры на процессе 1936 года, когда его судили за организацию убийства министра внутренних дел Польши Перацкого. Стоит ли (если вообще возможно?) на основе культа Бандеры строить современное украинское государство? Ведь только отрефлектировав прошлое и многое оставив в нем навсегда, мы сможем состояться как политическая нация.

— Безусловно, человек, увязший в идеологемах прошлого, не в состоянии двигаться вперед. Мы не закрываем глаза на современные реалии — эти изменения заметны даже на внешнем уровне — символика "Правого сектора" заметно отличается от символов ОУН. Попутно замечу, что "Украина — для украинцев" — не бандеровский лозунг, это клич Николая Михновского, брошенный еще в 1900 году в совсем других обстоятельствах.

Происходит идеологическая эволюция — именно эволюция, а не революция. Вместе с тем, мы не видим других более или менее внятных основ украинской идеологии, нежели описанные Степаном Бандерой. На мой взгляд, его три принципа взаимодействия с не украинцами вполне адекватны современной ситуации. Те, кто вместе с украинцами борется за Украину, — побратимы. (Кстати, за день до выборов, если помните, Ярош заявил, что благодарен за то, что его поддерживает братский еврейский народ, народ-побратим, с которым украинцы должны идти рука об руку).

Ко второй категории Бандера относит людей, не мешающих этой борьбе — к ним надо быть толерантными. И третьи — враги. Те, кто препятствует национально-освободительному движению. Причем, к ним относятся как к врагам, вне зависимости от национальности, поэтому этнический украинец Симоненко для людей из Тризуба — манкурт и враг, а еврей Береза — побратим.

— Честно говоря, я не встречал эту классификацию у Бандеры, кроме как в изложении Яроша, но если даже это апокриф, то весьма примечательный. А языковую проблему как решать предлагаете? Вон патриоты как озаботились назначением русскоязычного Бориса Ложкина (кстати, еврейство ему в вину не ставят) на пост главы АП…

— Не знаком с Ложкиным, но предлагаю судить по делам, а не словам, и тем более не по языку, на котором они были произнесены. Потому что немногие сделали для раскола страны больше, чем патриотка Фарион(скандально известная депутат из ВО "Свобода" — М. Г.), разговаривающая исключительно на украинском и обозвавшая русскоязычных украинцев "дегенератами".

Да, я считаю, что украинский должен остаться единственным государственным языком. При сохранении прав русского, особенно в юго-восточных областях. Вот, за соседним столиком (кивает головой) — сидят активисты УНА-УНСО. Они говорят на том же языке, что и мы с вами — на русском. И ни у кого не возникает с этим проблем.

— Впервые о "Тризубе" я услышал года полтора назад, когда организация выступила с инициативой установить в Тернополе памятник Соломону Ляйнбергу — командиру сформированного в июне 1919 года в составе Украинской Галицкой Армии Жидівського пробойового куреня. Шуму тогда много было. Чем дело-то кончилось?

— Да, это была личная инициатива Яроша — увековечить память Ляйнберга, чей курень отличился в боях с поляками и большевиками. Все разрешительные документы для установки памятника уже собраны, есть и средства — это пожертвования частных лиц.

— Было бы неправильно не спросить вас о подробностях эвакуации с помощью "Правого сектора" еврейской семьи из Краматорска, хотя сюжет об этом прошел по центральным телеканалам.

— Не очень хочется об этом говорить…

— ???

— Это почти на две недели сорвало нам планы по вывозу людей из этого региона. Узнав об операции, сепаратисты поменяли часовых на своих блокпостах и усилили внимание ко всем незнакомцам. Ведь чтобы кого-то оттуда эвакуировать, мы не только проводим боевые действия, а иногда даем взятки, подкупаем тех, кто должен вовремя закрыть глаза. А израильтяне это так распиарили, что дней на десять процесс вообще заглох. Я понимаю, что та история очень эффектно смотрелась в новостях, но пиар вышел боком. Считаю, что спецоперации, как и деньги, любят тишину. Они должны быть эффективны, а не эффектны.

— Одним из условий начала переговоров было то, что часть Юго-Востока выдвигает разоружение всех парамилитарных формирований. Что скажете, есть у вас боевое крыло, соответственно экипированное?

— Вы имеете в виду "Правый сектор" эпохи Майдана — гражданское движение, состоящее из множества разных течений. Сегодня ПС — это политическая партия, действующая исключительно в правовом поле. И те наши симпатики, которые хотят служить Украине, делают это в рядах батальонов территориальной обороны, подразделениях МВД, армейских частях, Национальной гвардии. И подчиняются, соответственно, своему командованию. Поэтому сейчас наши парамилитарные формирования существуют только в новостях LifeNews или Россия-24.

— Борислав, а как вы вообще собираетесь убеждать Юго-Восток? Не кажется ли вам, что Майдан совершил ошибку, обращаясь исключительно к своим сторонникам, в то время как убеждать нужно было оппонентов, и именно в тех регионах, где сегодня идет война…

— Мы обращались к оппонентам не один раз, более того, некоторые из них нас слышали и становились союзниками. Некоторые… Помните выражение: "Можно привести лошадь к водопою, но нельзя заставить её напиться"? Чтобы услышать кого-либо, нужно этого хотеть.

Вместе с тем время работает на нас. Ведь поначалу в том же Славянске российских казаков, Бабая и прочих персонажей встречали едва ли не с хлебом-солью, а сейчас люди стонут. Мир в доме во многом зависит от позиции жильцов этого дома — сегодня на востоке это понимают. Наступает отрезвление, которое досталось дорогой ценой.

Мы обращались ко всей Украине, просто многие на востоке не видели себя ее частью. Российские СМИ пытались их убедить, что они даже не украинцы. Те, кто хочет в это верить — что ж, мы никого не держим. Можно уехать в Россию или продолжать жить в Украине, пытаясь изменить эту страну изнутри легальными средствами. Но приводить Россию сюда — недопустимо. Люди, которые хотят жить в Германии — уезжают в Германию, кто видит себя в Израиле — репатриируются. И только мечтающие оказаться в России — тащат Россию сюда. Не надо.

Мы готовы общаться со всеми. В самом "Правом секторе" — 40% русскоговорящих, и примерно поровну выходцев из восточной и западной Украины. Дмитро Ярош — из Днепродзержинска, Андрей Тарасенко — из Кривого Рога, есть люди из Крыма, я — киевлянин. Мы в состоянии услышать любую точку зрения, но не надо в нас при этом стрелять для убедительности.

— Борислав, каким лично вам видится будущий "Правый сектор" — праворадикальным, ультранационалистическим, национал-демократическим или, может быть, праволиберальным? Где ваша ниша в современной украинской политике? Не секрет ведь, что многие активисты ПС рассматривают его оформление в политическую партию, как предательство идеи революционного национального движения...

— "Правый сектор" никогда не был ультранационалистической партией, эту нишу занимает ВО "Свобода" и чего она добилась, демонстрируют результаты последних выборов. Дмитрий Ярош получил практически столько же голосов, что и Олег Тягнибок, потратив на кампанию (которую практически не вел, находясь на востоке страны) 1,7 млн гривен против 17,1 млн у "Свободы". Разница в 0,3% поддержки того стоила?

Сегодня мы становимся классической правоцентристской партией — революции, популизм и словоблудие оставляя левым. В Европе ведь как — правые приходят к власти, зарабатывают деньги, потом приходят левые — тратят, после чего их снова сменяют правые, чтобы наполнить бюджет. Правые — это консолидация финансовых потоков, усиление государственных институтов и защита национальных интересов.

В последнее время мы часто слышим — я люблю Украину как страну и ненавижу как государство. Надо объединить эти понятия, ведь сегодня огромный аппарат чиновников просто не понимает, что они не более чем обслуживающий персонал.

Мы видим, как задыхается бизнес, а поддержка малого и среднего бизнеса — одна из основ нашей программы. Ненормально, что одни бизнесмены живут только за счет государственных тендеров, а другие пытаются получить минимальное кредитование, чтобы поднять национальные отрасли. И не получают его. Мы собираемся все это ломать.

— Еще недавно ПС осторожно относился к евроинтеграции, но в президентской программе Яроша говорилось и о сотрудничестве с ЕС, и о взаимодействии с НАТО. Означает ли это отказ от какого-то особого третьего пути развития Украины и попытку вписаться в западную модель цивилизации? Можете привести примеры западноевропейских партий или движений, которые идеологически близки" Правому сектору"?

— "Правый сектор" никогда не акцентировал внимание на необходимости вступления в НАТО или в ЕС. Европейский союз просто не готов принять нас в свои ряды, пока мы сами не решим свои проблемы — нас там не ждут, и не нужно обманывать избирателя. Хотя он любит обманываться. Аналогичная ситуация с НАТО — попытки вступить в альянс были и раньше — и ни к чему не привели.

Что касается потенциальных союзников в Европе, то мы пока не ищем внешнеполитических партнеров, сейчас главная задача — обеспечить территориальную целостность Украины. А также помощь президенту в решении этой задачи и в роспуске Верховной рады. Но мы будем рады всем партнерам, которым близки наши цели и идеология.

— Какая сегодня повестка дня у "Правого сектора" в контексте возможных парламентских выборов? У вас есть внятная программа и команда? Ведь несмотря на громкий бренд, кроме Яроша и вас, избиратели практически никого не знают...

— Главное на сегодняшний день — добиться перевыборов. Люди, сидящие сейчас в парламенте, купили свои места, но деньги еще не успели отбить, поэтому уходить оттуда не хотят. 

Команда у нас фактически сформирована — в ней есть специалисты в юриспруденции, атомной энергетике, социологии, есть профессура, довольно известные интеллектуалы. Называть имена пока не имею права — до старта предвыборной кампании принято решение этого не делать.

Беседовал Михаил Гольд, гл. редактор газеты "Хадашот" (Киев) специально для Девятого канала 

- See more at: http://vaadua.org/news/evreyskiy-golos-pravogo-sektora#sthash.gCDxYLSr.dpuf

УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1991 - ЦЕ ПОЛЬСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА 1945

Віталій Портников розповів порталу PoloNews про україно-польські стосунки, національні особливості євреїв, поляків, грузинів та українців в СРСР, парад рівності у Варшаві і Тель-Авіві (і чому його немає у Києві), навіщо братні народи і чим завершиться тактика та стратегія нової влади.

NOTE BENE:

Перше питання. Дуже швидко змінюються події, і коментують фактично сьогодні на сьогодні. Чи можна щось сказати, прокоментувати далекосяжні перспективи, не знаю, місяць, півроку? Всі очікували виборів. Чи можна щось сказати про перспективи півроку?

- Я, до речі, не був серед тих хто запевняв українських громадян, що за результатами президентських виборів в Україні щось істотно буде змінюватись відразу. Я казав їм, що президентські вибори - це тільки етап по легітимізації влади і що російському політичному керівництву буде досить важко апелювати після президентських виборів до постаті Віктора Януковича як легітимного президента України. Що, до речі, і відбулося. Тому що Кремль вважає президентом Петра Порошенка, а не Віктора Януковича. Але це небагато що змінює, тому що для російського політичного керівництва і цієї величезної частини російського суспільства, яка підтримує Кремль, ворогом є не легітимний чи нелегітимний президент України і не легітимне суспільство, ворогом є український народ і українська державність як така, бо для російського політичного мислення сама ідея того, що тут живе якийсь інший народ, який має право розпоряджатися своєю долею без узгодження з російськім політичним керівництвом і з російською політичною ідеєю, є неприйнятна. І це виникло не сьогодні і не вчора. Я б сказав, що це виникло в той час, коли Московське Царство саме за допомогою приєднання українських земель стало цією країною, яку всі ми знаємо.

- Нинішня ситуація - це імпровізація з кожної сторони, чи це все ж таки продуманий план? Принаймні з боку Росії, як він окреслюється?

- З російської сторони з 1991 року, я казав, була ідея ліквідації української державності як такої. Створення з України сателіту Росії. Це спочатку здійснювалось економічними заходами, потім Україну почали долучати до різних інтеграційних концепцій, які виникали в Москві. Такі як Євразійський Економічний Простір, угоду про який підписав Леонід Кучма. Потім виникла ідея приєднання України до Митного Союзу, на базі якого Москва, Астана і Мінськ збираються зробити Євразійський Економічний Союз. Фактично у листопаді 2013 року завдання ліквідації української державності було повністю виконане за допомогою Віктора Януковича, який був просто підкуплений Володимиром Путіним, а також за допомогою попередніх дій, коли на чолі українських збройних сил і спеціальних служб стали представники Російської Федерації, або кадрові офіцери російських спецслужб, або колишні російські громадяни і агенти, які фактично розвалили українські збройні сили і спеціальні служби. Таким чином ніякої можливості для опору фактичної окупації України, яка була запланована Російською Федерацією не було. Я завжди пригадую слова, які мені сказав один високопоставлений російський чиновник ще два роки до цього, що Україна - це хвора людина і ми просто чекаємо її смерті для того, щоб потім забрати все, що нам належить. Єдиним опором, який змінив плани Володимира Путіна виявився український народ, який фактично поставив крапку на діях російських найманців. Але без його волі нічого б не відбулося і зараз української держави, яку ми знаємо просто не було б.

- Так, оця сочинська розмова Януковича, яка тривала 5 годин сигналізувала про це. І Берліну і Вашингтону. Чому всі так легковажно поставились до цього?

- Було багато різних розмов. Були таємні зустрічі Путін-Януковича на російських військових базах, про які взагалі ніхто не повідомляв. Я думаю, що на Заході просто не уявляли собі рівня амбіцій і реалістичності Володимира Путіна. Це не питання наївності, це питання реалізму, тому що західні політики на відміну від Володимира Путіна є реалістами. Вони прекрасно усвідомлюють, що Російська Федерація як економічний і політичний організм є залежна від стосунків з Заходом більше, ніж Захід залежить від стосунків із нею. І що вразі гострої конфронтації між Заходом і Росією, нинішня Російська Федерація швидше за все просто зникне з політичної карти світу. Вони впевнені, що Володимир Путін це усвідомлює. Проблема в тому, що він цього не усвідомлює. Це не питання наївності західних політиків, це питання наївності самого Володимира Путіна, його найближчого оточення, ідеологів цього нацистсько-шовіністичного курсу і більшості росіян, які не усвідомлюють, що їхня держава може зникнути з політичної карти світу. І просто може запанувати хаос, анархія, смерть і громадянська війна.

- Ви згадували питання сусідів. Польщі, Фінляндії, можна Ізраїль пригадати.

- Ізраїль не сусідня з Росією.

- Я маю на увазі таких самих сусідів, які мають амбіції стерти з лиця землі сусідню державу. (...) В контексті цього «братні народи» - легенда про Чеха, Леха і Руса, легенда трьох братніх народів інших ... зараз виявилось, що зовсім інші брати у нас з'явились.

- Легендарні міфи з'являлися в політичній міфології завжди, коли треба було обґрунтувати ті чи інші амбіції. Українці ніколи не були братами росіян, вони були самими росіянами. Тому що в підручниках історії і етнографії, які розповсюджувалися в Російській Імперії до 1917 року руськими, тобто росіянами, вважалися малороси, великороси і білоруси. Це був один народ і не було ніякого старшого чи молодшого брата, бо це був один імперський народ, який був вигаданий династією Романових для обґрунтування своїх імперських амбіцій. А після жовтневої революції, усвідомлюючи національні прагнення українців і білорусів, тому що вони спромоглися створити власні, хоча і не дуже тривалі держави, більшовики погодилися відокремити їх від великоросів в якості окремих народів.

- Польський міф про Леха, Чеха і Руса як трьох братів, які були разом, потім розійшлися, кожен зайняв своє місце... нав'язуючи до питання... тепер у нас новий брат може з'явитись (...............)

- Я взагалі вважаю, що стосунки між народами не мають бути братерськими.

- Польща проводила проукраїнську політика всі 23 роки. Однозначно проукраїнську, незалежно від того, хто був при владі. Коморовський зустрічався найчастіше з Януковичем, навіть коли була повна ізоляція. Чи це ідеї Гедройца такі переконливі та щирі, чи це звичайний польський прагматизм?

- Я думаю, що це і ідеї Гедройца, які дійсно змінили польську політичну еліту, але й очевидний прагматизм. Ідеї Гедройца – це прагматичні ідеї. Гедройц прекрасно розумів, що Російську Імперію неможливо врятувати. Він це розумів як людина, яка народилося в Мінську, і зрозумів це набагато краще, ніж українці і білоруси, які жили на колонізованих землях. І він прекрасно розумів, що майбутнє Польщі залежить від добрих стосунків, які вона вибудує з Україною, Білоруссю і Литвою, бо це будуть її сусідні країни. Звичайно важко було передбачити появу Калінінградської області на кордоні Польщі і Литви, але це була така, я би сказав, гра Сталіна, досить серйозна, до речі. Сталін багато таких мін поставив по всьому Радянському Союзі, і насамперед в самій Росії, які мають перетворити будь-які історичні процеси в суцільний жах. Гедройц усвідомлював, і що розпад імперії може відбутися, і таким чином він вибудовував ідею хороших стосунків Польщі з сусідами, що, до речі, мало на увазі визнання тих болісних втрат для польської ментальності, які відбулися у зв'язку з новим статусом Львова, новим статусом Вільнюса, новим статусом Гродна. 

- Як в Україні? Хто буде цим українським Гедройцем, який зможе вибудувати якусь прагматичну політику стосовно сусідніх держав? Або на чому будуть полягати ці ідеї української дипломатії?

- В української дипломатії немає таких проблем, які були у Польщі в часи Гедройца. Тому що тоді Гедройц мав на увазі, що сама польська дипломатія ставиться не досить реалістично, польська суспільна, громадська думка до перспектив сусідів. В української дипломатії є абсолютно реалістичне ставлення до сусідніх країн. В нас немає претензій до Польщі, немає претензій до Білорусі, немає претензій до Росії. Так що Гедройц насамперед потрібен не нам. Він потрібний росіянам.

- Але як нам побудувати добросусідські стосунки, тому що з Польщею і Росією у нас є якісь напруження?

- Я не бачу ніякого серйозного напруження в стосунках з Польщею. Я вважаю, що ці елементи історичного непорозуміння, які можуть існувати у стосунках з Польщею і які ми спостерігаємо час від часу, зникнуть самі собою в разі просування України до європейської інтеграції і вразі змін в самому українському суспільстві. Це взагалі не є проблемою, яку треба обговорювати. Це тільки питання часу, тому що українське суспільство стає все більш і більш наближеним до Європи. Це в усіх питаннях. Я ось показував нещодавно комусь зі своїх колег фотографії з параду гідності в Варшаві і Тель-Авіву. І можна було побачити, яка кількість людей в Варшаві, і яка кількість людей в Тель-Авіві. Хоча як Ви знаєте, Ізраїль набагато більш релігійно орієнтована держава, ніж Польща.

- Більш навіть радикально орієнтована.

- Але якщо показати цей парад у Києві, то це буде ще менше людей. Це означає просто плюс 30 років демократії, 35 навіть. Ізраїль був демократичною державою на 35 років раніше, ніж Польща. А Україна тільки зараз стає демократичною державою. Пройде 20-25 років і в нас буде таке ж саме європейське мислення з багатьох причин, з багатьох обставин, як і мислення поляків.

- У цьому році випадає 25 років перших вільних виборів в Польщі. Ми в Україні говоримо про децентралізацію влади на польський манер, виборче право також на польський манер, може й польський популізм буде в Україні актуальний? Тобто наскільки далеко ми будемо йти за польським досвідом?

- Польський популізм не є якимось оригінальним. Такий популізм є в будь-якій європейський країні, і взагалі в будь-якій країні. Де є демократичні інституції, завжди є кількість людей, які вболівають до простих рішень, і там є певна кількість популістських партій. До речі, у Франції популісти з національного фронту мають набагато більше місць у європейському парламенті, ніж польські популісти зараз. Так що це не має взагалі ніякого значення. В нас будуть популістські партії, головне, щоб на відміну до сьогодення популістські партії не могли формувати владу. Щоб вони залишалися на маргінесі політичного життя.

- В Польщі формували

- Я так не вважаю. Ми не можемо вважати партію братів Качинських просто популістською.

- Ні, я маю на увазі Самооборону і Лігу Польських Родин.

- Самооборону і Лігу Польських Родин були коаліційними партнерами. Це теж відбувається в демократичних країнах. Так входила до правлячої коаліції у Австрії партія Йорге Хайдера. А зараз,до речі, до української коаліції входить Всеукраїнське Об'єднання Свобода, яке теж можна назвати правими популістами. Але коли популісти входять в коаліцію з відповідальними політичними силами, вони займаються практичною роботою, а не втілюють в життя свої генеральні ідеї. До речі, це колись була геніальна ідея президента Франції Франсуа Міттерана, коли він переміг на президентських виборах, а ліві партії перемогли на виборах до парламенту. Він несподівано для всіх своїх прихильників запропонував запросити до уряду французьку комуністичну партію. Всі були нажахані, тому що Міттеран завжди був запеклим антикомуністом і вони не уявляли собі, як це секретар ЦК французької комуністичної партії Шарль Фітерман стане державним міністром французького уряду, але він став. Міттеран сказав: «Треба задушити їх в обіймах». Більше французької комуністичної партії як серйозної політичної сили ніколи не було.

- Свободу задушить в обіймах коаліція?

- Це фактично вже відбулось.

- Тоді питання пов'язане з українським акцентом на цьому 25-літті польських свобідних виборів, і чому Україні не вдалося реалізувати цього з подібного старту? Це проблема дисидентів, еліт?

- Це не проблема... В Україні не було ніякого подібного старту. Абсолютно не припустимо так взагалі вважати.

- Чому? (...............)

- Тому що польське суспільство, по-перше,польська державність – це державність з традицією. Фактично, поляки, які жили в незалежній Польщі після війни, вважали цю країну окупованою Радянським Союзом, сателітом Радянського Союзу. І головною польською національною ідеєю було звільнення від цієї залежності. Мешканці Української РСР так не вважали, вони вважали це здебільшого абсолютно органічною частиною Радянської Імперії. Люди, які були прихильниками української незалежності в варіанті Української Народної Республіки фактично були знищені більшовицьким режимом ще на початку, десь у середині 30-х років. Цих людей ніколи не було, або вони так щільно ховалися в закутках власної пам'яті, що ми не могли уявити собі їхнього існування. Я дуже добре пам'ятаю історію, яку мені розповідав Олесь Гончар. Свого часу він розповідав, як вони прогулювалися з іншим видатним українським письменником Миколою Бажаном по Хрещатику, бо йшли на нинішню вулицю Банкову, яка тоді називалась Серго Орджонікідзе, на пленум ЦК Компартії України. Бо ЦК Компартія України знаходився там, де зараз резиденція Президента України, і вони йшли повз Київську Міську Раду. І Микола Бажан, член ЦК Компартії, колишній перший віце-прем'єр радянського уряду, сказав Олесю Гончару члену ЦК КПРС: «Олесю, ти обов'язково доживеш до того дня, коли тут буде висіти не їхній прапор, а наш синьо-жовтий». І вони пішли далі, обговорюючи те, кого вони на цьому пленумі оберуть секретарем ЦК по ідеології. Але я думаю, що Гончар сам собі не уявляв, що Микола Бажан може вимовити такі слова, тому що Микола Бажан був в його уяві – молодої людини, яка знала його радянські вірші, таким взірцевим комуністом. Це величезна різниця.

- Це шизофренія?

- Ні, це єдина можливість вижити у тоталітарному, шовіністичному, корупційному, людиноненависницькому устрої, яким був Радянський Союз. Бо це було царство зла, яке зараз фактично екстраполювалося на Росію. І вже тому між польською і українською ідеями була серйозна розбіжність. Поляки створили «Солідарність», яка була і профспілкою, і рухом за визволення, і до цієї профспілки вступило майже все доросле населення Польщі. А в Україні, коли було створено Народний Рух, за нього проголосувало на достатньо вільних виборах переважна меншість населення України. І цим Україна відрізнялась не тільки від Польщі, а і від Латвії, Литви і Естонії, де народні фронти отримали більшість в парламентах. А Естонії взагалі комуністична Верховна Рада, обрана за часів Леоніда Брежнєва, проголосувала за суверенітет республіки. Першою! Так що треба зрозуміти, що це різниця у ментальності. Так що 1991 року в Україні відбулося те, що в Польщі відбулося не у 89, а у 45. Абсолютно точно, Україна сталасателітом Радянського Союзу, вже не частиною, а сателітом. Перейменованою Українською РСР, якій дозволили бути Польською Народною Республікою. І ці 23 роки були нашим шляхом до справжньої свободи. І коли ця свобода з'явилась, я вважаю, що справжня незалежність України як держави виникла з моменту, коли Віктор Янукович залишив нашу територію і було сформовано нове керівництво країни, виявилося, що велика частина нашого населення і досі бажає жити в Український РСР, що ми маємо величезну кількість рабів, які, на щастя, більше не складають у нашій державі більшості, але складають більшість населення у сусідній Росії. Тому що раби тягнуться до рабів, а вільні люди тягнуться до вільного світу. Це істина.

- Добре, тоді перейдемо до іншого питання – національного. Питання національних меншин в часи Радянського Союзу євреїв, поляків, українців було неоднозначне?

- Однозначне.

- У чому полягала міфічність інтернаціональнсті Радянський союз

- Радянський Союз не був інтернаціональною державою. Радянський Союз був відтвореною Російською Імперією і її шовіністичною політикою. Оскільки Російська Імперія зникла саме вразі невирішення нею не тільки економічних, але й національних проблем, більшовикам довелося камуфлювати її відтворення гаслами пролетарського інтернаціоналізму і класовою боротьбою. Але приблизно наприкінці 40-х років, на початку 50-х, коли режим був, можна сказати, в зеніті своєї могутності, дякуючи перемозі у ІІ світовій війні, він дозволив собі перестати ховатись за цими гаслами. І він став відчайдушно нацистсько-шовіністичним режимом, головною сутністю якого була русифікація національних меншин. І до речі, ознакою цієї політики стала спочатку боротьба з українськими націоналістами тут, в Україні, коли Володимира Сосюру майже не зжили зі світу за вірш «любіть Україну», який зараз у нас висить майже на кожному ліхтарному стовпі. А до речі, це треба розуміти-чому? Тому що ідеєю вірша Сосюри було те, чого не визнавало комуністичне керівництво. «Любіть Україну,це значить любіть радянську свою батьківщину» - він поставив любов до імперії у залежність від любові до своєї батьківщини, а імперії було потрібне роз'єднати ці поняття, знищити любов до батьківщини. І їй це вдалося, тому що коли у 1989 чи 90 році я розмовляв з твоїми ровесниками, які жили тут в Україні, і питав у них, яка в них батьківщина, вони всі казали, що це Радянський Союз. Була така програма по телебаченню, в якій у людей молодих і не дуже, питали що є їхньою батьківщиною. У цій програмі, а вона була показувана по центральному радянському телебаченню, у 90 році, може 89, у цій програмі брали учать 50, чи 60 людей, які відповідали на це питання. Одна дівчина відповіла, що її батьківщина – Грузія. З усього Радянського Союзу. Мої друзi вирішили, що вона якась дивна, вони не розуміли, що вона говорить, так це було глибоко .... А я не розумів їх, і не розумію...

- Батьківщина це взагалі місце, де живуть твої батьки – конкретне регіональне містечко.

- Батьківщина - в плані мала вітчизна. Що ти відчуваєш як вітчизну? Так от треба сказати, що більшість українців, які тут жили не відчували Україну як свою вітчизну, як свою батьківщину, що для мене було дивовижно. Так що це вдалося. І тоді ж було здійснено, тобто у 40-50 роки, досить серйозні кроки по повному знищенню єврейської культури як такої. Так що треба розуміти, що в українця, єврея чи поляка в Радянському Союзі були різні статуси. Українець немов був представником титульної нації, він мав можливість доступу до рідної мови, але його весь час переконували, що ця мова меньшовартісна, неперспективна і таке інше, і маючи доступ, він весь час зустрічався з пропагандою своєї культури мови як сільської. Єврей міг отримати кримінальне покарання за спробу за бажання вивчити іврит, а вивчення ідишу було штучно затримане тим, що тут не було навіть підручників, я вже не кажу шкільного навчання. Перший підручник ідишу вийшов 91-го року, після 45-го, чи 39-го. Я дуже добре пам'ятаю, як я школярем вирізав уроки ідишу з журналу «Советиш геймланд» – єдиного журналу, який виходив мовою ідиш в Радянському Союзі, і переписував їх собі в зошит, щоб щось вивчити, тому я вмію читати і писати рідною мовою. Тільки тому. Перші курси ідиш відкрились також у 91 році в Москві. Ще один важливий момент – було заборонено говорити на єврейські теми російською мовою, тільки мовою ідиш, яка була отак каналізована в цьому журналі і в самодіяльному театрі і музичному колективі, які працювали в одному єдиному місті Радянського Союзу – в Каунасі. Тільки тому, що ЦК компартії Литви дозволив собі не погодитися з загальною лінією. А поляк теж був у досить важкому стані, бо він завжди був неблагонадійний, в нього потенційно були родичі закордоном. Не таким жахливим як кордон, скажімо, Радянського Союзу і Ізраїлю, умовний кордон, але все одно це був закордон. Тому усіляка цікавість до польської мови, культури та літератури вона сприймалась як підозріла.

- На польську перекладали багатьох західних філософів, які були заборонені в СРСР

- Дійсно, тому що радянській світ культури був обмежений виданнями, які приходили сюди з країн соціалістичного табору. Їх, на відміну від західних видань, дозволяли сюди привозити, але вони набагато дорожчі були. Але з цього часу я розмовляю польською, сербською, болгарською, іншими мовами.

- А як сталось, що за 23 роки незалежності України і Польщі ми взагалі мало що знаємо про сусідні культури один одного?

- Фактично і тоді ми знали дуже мало про культури один одного, бо ми знали їхні офіційні версії. А зараз світ набагато більш відкритий. Я знову кажу: ми жили в певному обмеженому світі. Обмеженому дозволом, і в цьому обмеженому світі, як у клітці, ми намагалися знайти собі якусь їжу. Я думаю, що я дуже непоганий спеціаліст з культур народів Радянського Союзу і з культур народів соціалістичного табору. Я навіть вмію читати латиською і литовською мовами, я читав латиських і литовських поетів в оригіналі. Я дуже добре знаю болгарську культуру з першоджерел. Я не розмовляю румунською, але прекрасно знаю румунську культуру й літературу. Виникає питання, чи знав би я це зараз. Тому що тоді фактично на кордонах соціалістичного табору закінчувався світ. Я намагався в тих кордонах, які були, знайти якусь свіжу думку, якийсь творчий порив, якусь цікаву картину. Треба розуміти, що ми жили в країні соціалістичного реалізму, а в Югославії, скажімо, спокійно ставились до наївного мистецтва і кубізму, а в Польщі спокійно ставились до різних творчих експериментів. Радіо «Вільна Європа» польською мовою не глушилося, а Радіо «Свобода» російською мовою глушилось. Ну і таке інше.

- Чи вони не розуміли що потрібно це робити? Чи просто не вистачало сил?

- Не було в цьому потреби. Тому що більшість людей в Радянському Союзі не слухала радіо закордонними мовами, це було герметичне суспільство. А щось приховувати від цієї маленької частини інтелігенції, яка буде слухати польською і чеською, смішно, бо ця інтелігенція все одно не благонадійна. За виміром Радянський Союз, як і нинішня путінська Росія, мали завжди більше можливостей і кошти завжди витрачав на оболванювання робітника, простою людини, бо ця проста люмпенізована людина завжди є опорою для таких режимів. Це завжди людина, яка прагне зарплатні, пенсії, щоб вона спокійно виховувала дітей та внуків, щоб вона ні за що не відповідала, щоб за все відповідала держава, і вона в цьому разі буде дарувати цій державі всілякі злочини, вона сама – маленький наївний злочинець, як дитина, яка не розуміє, що вона когось вбиває, коли вона там знищує коника або мураху...

- Питання пов'язане з журналістикою. Коли буде незалежна або журналістика ліберальна чи консервативна принаймі подібна до Західної . . .

- Це питання зміни в Україні ринкових взаємин.

- Економіка все вирішить ?

- Звичайно. Мають з'явитись необхідні для цього речі. По-перше - верства, зацікавлена в захисті своїх інтересів і поглядів; друге - рекламний ринок, якого фактично не існує; третє - люди, які будуть займатися медіа як бізнесом, а не як засобами для врятування своїх капіталів, чи то для своїх особливих стосунків із владою. І треба розуміти, що всі ці люди підбираються з відповідних журналістів без честі і совісті в свої видання. І я завжди казав, що у нас журналістика за часів Януковича це було змагання між повіями і провокаторами. Зараз повії фактично зникли, тому що їм нема чим поживитися в цій ситуації. Але поки що це збіговисько провокаторів з різних боків.

- Може у ХХІ столітті варто черпати не з одного джерела інформацію, а з декількох... люди мають бути більш розумними...

- А Ви спробуйте скажемо, з кількох російських джерел черпати інформацію. Чи з'явиться у Вас відповідна картина світу? Або з кількох українських. Я так не думаю. Вся проблема в тому, що в нас дуже мало об'єктивних джерел інформації, які б можна було навіть порівняти. Тому я намагаюсь читати якісь альтернативні джерела, якщо йдеться про український конфлікт, про те, що відбувається, не російські і не українські.

- Тоді, ось у Польщі був у цих вихідних скандал з прослуховуванням. В ресторані розмовляв міністр з головою нацбанку... така буденна ситуація в Україні мабуть нікого б не здивувала, чому поляків це здивувало?

- Тому що є повага для особистого життя людини. І це найвища цінність демократичного суспільства. А ми з вами звикли, що ми живемо, коли нас підслуховують, що ми не можемо нормально розмовляти по мобільним телефонам, навіть досі побоюємося. Я як людина, яка все своє доросле життя з 1991 року живе з жучками в різних квартирах, чи в Москві, чи в Києві, вже перестав звертати на це увагу. Це частина моєї професії.

- Там також є друга частини розмов, де дійсно говориться, про корумпованість чиновників... бізнесмени просять відповідних чиновників застопорити перевірку. Це більш поважні закиди ... І в Україні теж реакція була би зовсім інша.

- Звичайно. В Україні б говорили не про сутність підслуховування, а про те, що говорилось під час розмови. Це так було під час плівок Мельниченка. До речі, багато хто тоді говорив, що звичайно плівки Мельниченка це важлива річ з точки зору розуміння ментальності влади, але ми і так знали, що це .... А ось те, що вона фактично легалізує підслуховування всіх всіма це буде такий серйозний удар, який кожен на собі відчує. І так сталося.

- Тоді може політикам варто бути більш щирими і відвертими, і тоді не буде чого приховувати? Чи політик завжди мусить мати щось засекречене?

- Для того, щоб унеможливити корупцію і різні такі речи є відповідні структури, а не підслуховування мобільних телефонів. Якщо ці структури не діють, то і підслуховуванням нічого не доб'єтесь. Тому що це буде система корупції, яку будуть одні використовувати проти інших.

- Війна компроматів для України вона взагалі ще може бути актуальною?

- Звичайно, бо небагато що змінилося в самій ментальності політичної еліти і суспільства.

- Чого найбільше в компроматі можуть боятися українці?

- Не знаю, це залежить від конкретної ситуації, я про це не думав, бо мене це ніколи не цікавило.

- Як Вам жилось у Варшаві, і чому Ви власне до Варшави поїхали?

- Я вважав, що Польща – країна, в якій найбільш уважно приглядаються до українських політичних подій. Взагалі я це рішення приймав протягом кількох годин, тому що отримав інформацію, яка подарувала миттєву реакцію. Я ще за день до того не збирався нікуди їхати, я просто зрозумів всі наслідки того, якщо я не буду діяти швидко. І в мене не було так багато варіантів...

- З якого табору була ця інформація?

- Це не був табір. Це були мої російські джерела, які усвідомили що їм буде невигідно, якщо буде здійснено гучне політичне вбивство, тому що вони вважали, що вразі цього гучного вбивства Віктора Януковича буде виведено з переговорного процесу, а їм було потрібно, щоб він там залишався. А оскільки ця історія була пов'язана з діями певних людей в Україні, які і досі нікуди не зникли, а існують в українському політичному житті, то вони через наших колег, тобто людей які вважались російськими журналістами, але ними ніколи не були, скажемо так... просто певні люди повідомили мене про те, як це буде розвиватись. І коли це знайшло своє підтвердження в певних діях реальних і віртуальних, я зрозумів, що це правда. А Польща дійсно була важливою частиною, яка впливала на перебіг подій в Україні. До речі, я вважаю, що місія Радослава Сікорського, яка відбувалася вже в останні дні Майдану була з багатьох причин вирішальною для долі української революції.

- А як Ви оцінюєте взагалі Сікорського, порівняно з Кваснєвським, наприклад?

- Ну це абсолютно різні люди. І місії Сікорського і Кваснєвського це абсолютно різні місії.

- Але я маю на увазі як переговорників, які знаються на українській політиці, їх знають в Україні. Сікорський це фактично нова людина була для України, для українців.

- Сікорський не є людиною, яка так глибоко ангажована в українську політичну психологію, як Кваснєвський. Але Кваснєвський діяв не в умовах гострої кризи, ми не знаємо,як би він діяв в умовах гострої кризи. Треба сказати, що у 2004 році він діяв абсолютно адекватно тим подіям, які відбувались. Але в нього були й адекватні партнери. Сікорський діяв адекватно з неадекватними партнерами. Але в будь-якому разі я вважаю, що те, що міністри закордонних справ Сікорський, Штайн-Майєр та Фабіус добилися від Януковича погодження на дострокові вибори і на домовленості з опозицією, це був перший цвях в домовину цього режиму, тому що для українських силовиків з табору Януковича, які були готові вбивати людей, будь-які домовленості з опозицією були ознакою того, що Янукович піддався, і власної неготовності далі захищати цей режим, який вже був по коліно у крові. Так що це великий крок до того, щоб врятувати сотні й тисячі людей, яких могли б тоді розстріляти після цієї Небесної Сотні.

- Скажіть ще, чого треба очікувати найближчим часом?

- Справа вся в тому, що ми живемо в історичному періоді, в якому зрозумілі тільки історичні події, а тактично ,як буде змінюватись ситуація, не знає ніхто.

- Стратегічно будемо незалежні?

- Звичайно, але є кілька питань до цієї незалежності. Перше питання: це питання того, чи буде збережена незалежність і повністю територіальна цілісність, це важливий момент. Другий момент полягає в тому, що ця незалежність буде незалежністю ізраїльською, аж до того моменту, поки не почнеться кризовий процес в самій Росії, який призведе до розпаду російської державності. Це неминуче. І від мудрості української держави і народу залежить те, наскільки адекватно ми зможемо сприйняти цей процес краху, пом'якшити наслідки цього краху для самої української держави і встановити добросусідські стосунки з тими країнами, які з'являться на постросійському просторі. Я,скажімо, рішучий прихильник того, щоб Україна була одним з ініціаторів міжнародної конференції по без'ядерному статусу постросійського простору. Я вважаю, що ця територія має бути без'ядерною і сподіваюсь, що ми будемо мати з вами без'ядерний світ від Ужгороду до Владивостоку. І це головне політичне завдання сьогодні і Сполучених Штатів, і Європейського Союзу, і України і тих конструкцій, які з'являться на місці теперішньої Російської Федерації.

- Нинішня влада розуміє, що вони фактично вони мають будувати новий Ізраїль?

- Нинішня влада має вирішити тактичні завдання.

- Стратегічно може подумати?

- Я думаю, що зараз для влади не час для стратегічні рішення. Влада має вирішити ці тактичні завдання, які перед нею стоять так, щоб не зробити багато помилок.

питання задавав Євгеній Білоножко

25.06.2014Wszystkie materiały / Всі матеріали: Wywiad / Інтерв'ю

Познай врага своего!

Виктор Вольский:  Дуализм как принцип ислама

".......При первых калифах (преемниках Мохаммеда) пределы мусульманского мира стали расширяться с невероятной быстротой. Армии правоверных вырвались из Аравии и обрушились на Византию, ослабленную междоусобными распрями и эпидемиями чумы. В короткий срок были завоеваны христианский Ближний Восток и Северная Африка, еще с римских времен считавшаяся южной частью Европы. Христианский мир сократился наполовину. Около 60 миллионов христиан было перебито, большинство остальных насильно обращено в мусульманство.

Затем победоносные полчища последователей Мохаммеда смели зороастрийскую цивилизацию Персии и вторглись в Индостан, где вырезали 80 миллионов индуистов. Их судьбу разделили 10 миллионов буддистов  в странах, расположенных на “Великом шелковом пути”. Печальная история столкновения миролюбивого буддизма с агрессивным исламом красноречиво свидетельствует о том, к каким последствиям приводит приверженность принципу непротивления злу.

За 1400 лет джихада в общем счете около 270 миллионов неверных было принесено в жертву на алтаре “религии мира”. Политический ислам неумолимо уничтожает любую культуру, в которую он вторгается или иммигрирует. Этот процесс может длиться сотнями лет, но конечный итог его всегда один и тот же – культура страны, завоеванной мусульманами или приютившей их, неизбежно стирается с лица земли. Когда ислам берет верх, он уже не уступает своих позиций.

Для того, чтобы западная цивилизация могла успешно противостоять очередному этапу джихада, она должна изучить политическую доктрину агрессора и понять, что ислам – неумолимый враг всех неверных. Если Запад не оценит всей серьезности угрозы, ему придется разделить судьбу всех других жертв политического ислама. Опасность усугубляется тем, что дуалистическая логика и этика ислама чужды западному человеку, который не понимает, что мусульмане мыслят и чувствуют совершенно не так, как он.

Запад должен понять: против него ведется тотальная война с применением всех возможных средств, в том числе пропаганды. Демонстрируя поразительное невежество в том, что касается прошлого ее собственной цивилизации, “прогрессивная западная общественность” приняла исламистскую версию истории, которая гласит, что мусульмане – невинные жертвы многовековой экспансии западного империализма, и яркий пример тому — крестовые походы.

Между тем  джихад, запущенный Мохаммедом, никогда не прекращался. Время от времени он терпел поражения и вынужден был отступать. Так было после того, как франки под водительством Карла Мартелла в 732 году в битве при Пуатье нанесли поражение армии Рахмана Абдул-Рахмана и остановили экспансию мавров. В противном случае Европа пала бы под ударами арабских завоевателей, и в Оксфорде главным предметом изучения был бы Коран, писал великий английский историк Эдвард Гиббон....."     

Еврейская философия: Пророки над царями

Джонатан Сакс :   ......Люди продолжают бороться за власть. Ах, если бы они только понимали, как эта власть ограничена! Одно дело —заставить людей вести себя определенным образом; совсем другое — научить их иначе смотреть на мир, чтобы они изменили свое поведение, руководствуясь собственным выбором. Применяя власть, мы принижаем окружающих; оказывая влияние, мы поднимаем их на новый уровень. В этом заключается один из главных гуманистических принципов иудаизма. Не каждому из нас дана власть. Но все мы можем повлиять на то, чтобы добра и света в нашем мире становилось больше. 

Действительно ли модерная украинская нация родилась только на Евромайдане?

Сергей Грабовский: Кто является настоящим украинцем

♦ Предлагаю читателям совершить небольшую прогулку по страницам уникального издания — гроссбуха весом больше двух килограммов, который называется «Казацкая старшина Гетьманщины. Энциклопедия» (автор-составитель Кривошея В.В., К.: «Стилос», 2010). Сегодня это — крупнейшее полное собрание информации о тысячах людей, принадлежавших к старшине периода государственного существования «казацкой нации» — в независимой или автономной форме.

.....сведенный список украинской казацкой старшины открывается... кем бы вы думали? Сразу четырьмя Абрамовичами (присутствующих в нем многочисленных Авраменко, Аврамцев, Аврамовичей, Оврамовичей и Овраменко не считаем). А поскольку казацкие фамилии обычно фиксировали либо «гражданскую профессию», либо характер, либо происхождение их носителей, то вывод напрашивается сам.

.....Разумеется, в старшинском списке имеются Лейбы и Лейбенко, а также Жидецкий, Жидкевич и Жидченко. Детали их биографий неизвестны. Однако известны колоритные подробности жизни другого персонажа. Это Крижановский Антон (еврейское имя Мошко). Служил у раввина Белой Церкви, потом перешел в Медведевку, где женился на племяннице местного арендатора.

Принял христианство и пошел в казаки. Сделал карьеру в Миргородском полку, став сотником глинским. В 1756 году назначен полковником Первого компанейского полка. В 1761 году от Петра ІІІ получил чин бригадира. Один из тех, кто занимался финансами Гетьманщины. Полковник гадячский с 1762 по 1772 гг.

Кстати, Троцкий — это, оказывается, казацкая фамилия. В списке аж 21 Троцкий. И это же только старшина, здесь нет рядовых казаков!

.......А есаул Фридрих Кенигсеп — один из организаторов обороны Батурина в 1708 году. Тогда же и погиб. Вот вам и ирония истории, о которой говорил Гегель: есаул Фридрих Кенигсеп организовывал оборону столицы Гетманской Украины, а полковник Иван Нос предал и сдал Батурин, обрек его защитников и жителей, вплоть до младенцев, на мученическую смерть. Кто же из тех двоих настоящий украинец?

.....Юрий Горлис-Горский в документальном романе «Холодный Яр» пишет, что украинские повстанцы в 1920 году во время своих рейдов в степь охотно принимали молодых немцев из таврических колоний, это было «вернее, чем брать пополнение в незнакомых украинских селах. Новые казаки говорили, конечно, на украинском языке и имели хорошую черту: ненавидели красных москалей без межи и края».

Поэтому, если подвести итог, то имеем традицию инкорпорации к числу украинцев лиц иноэтнического происхождения еще со времен формирования «казацкой нации»; эта традиция продолжалась во второй половине ХІХ и особенно в первой трети ХХ века, причем уже не требовалось изменения религиозной веры и всех культурных вкусов; главное заключалось в отстаивании свободы Украины и восприятии как нечужой украинской культуры. Следовательно Майдан вовсе не родил модерную украинскую нацию — он «просто» возродил удельные украинские традиции нациосозидания. И в этом его весомая историческая роль.