Перше питання. Дуже швидко змінюються події, і коментують фактично сьогодні на сьогодні. Чи можна щось сказати, прокоментувати далекосяжні перспективи, не знаю, місяць, півроку? Всі очікували виборів. Чи можна щось сказати про перспективи півроку?
- Я, до речі, не був серед тих хто запевняв українських громадян, що за результатами президентських виборів в Україні щось істотно буде змінюватись відразу. Я казав їм, що президентські вибори - це тільки етап по легітимізації влади і що російському політичному керівництву буде досить важко апелювати після президентських виборів до постаті Віктора Януковича як легітимного президента України. Що, до речі, і відбулося. Тому що Кремль вважає президентом Петра Порошенка, а не Віктора Януковича. Але це небагато що змінює, тому що для російського політичного керівництва і цієї величезної частини російського суспільства, яка підтримує Кремль, ворогом є не легітимний чи нелегітимний президент України і не легітимне суспільство, ворогом є український народ і українська державність як така, бо для російського політичного мислення сама ідея того, що тут живе якийсь інший народ, який має право розпоряджатися своєю долею без узгодження з російськім політичним керівництвом і з російською політичною ідеєю, є неприйнятна. І це виникло не сьогодні і не вчора. Я б сказав, що це виникло в той час, коли Московське Царство саме за допомогою приєднання українських земель стало цією країною, яку всі ми знаємо.
- Нинішня ситуація - це імпровізація з кожної сторони, чи це все ж таки продуманий план? Принаймні з боку Росії, як він окреслюється?
- З російської сторони з 1991 року, я казав, була ідея ліквідації української державності як такої. Створення з України сателіту Росії. Це спочатку здійснювалось економічними заходами, потім Україну почали долучати до різних інтеграційних концепцій, які виникали в Москві. Такі як Євразійський Економічний Простір, угоду про який підписав Леонід Кучма. Потім виникла ідея приєднання України до Митного Союзу, на базі якого Москва, Астана і Мінськ збираються зробити Євразійський Економічний Союз. Фактично у листопаді 2013 року завдання ліквідації української державності було повністю виконане за допомогою Віктора Януковича, який був просто підкуплений Володимиром Путіним, а також за допомогою попередніх дій, коли на чолі українських збройних сил і спеціальних служб стали представники Російської Федерації, або кадрові офіцери російських спецслужб, або колишні російські громадяни і агенти, які фактично розвалили українські збройні сили і спеціальні служби. Таким чином ніякої можливості для опору фактичної окупації України, яка була запланована Російською Федерацією не було. Я завжди пригадую слова, які мені сказав один високопоставлений російський чиновник ще два роки до цього, що Україна - це хвора людина і ми просто чекаємо її смерті для того, щоб потім забрати все, що нам належить. Єдиним опором, який змінив плани Володимира Путіна виявився український народ, який фактично поставив крапку на діях російських найманців. Але без його волі нічого б не відбулося і зараз української держави, яку ми знаємо просто не було б.
- Так, оця сочинська розмова Януковича, яка тривала 5 годин сигналізувала про це. І Берліну і Вашингтону. Чому всі так легковажно поставились до цього?
- Було багато різних розмов. Були таємні зустрічі Путін-Януковича на російських військових базах, про які взагалі ніхто не повідомляв. Я думаю, що на Заході просто не уявляли собі рівня амбіцій і реалістичності Володимира Путіна. Це не питання наївності, це питання реалізму, тому що західні політики на відміну від Володимира Путіна є реалістами. Вони прекрасно усвідомлюють, що Російська Федерація як економічний і політичний організм є залежна від стосунків з Заходом більше, ніж Захід залежить від стосунків із нею. І що вразі гострої конфронтації між Заходом і Росією, нинішня Російська Федерація швидше за все просто зникне з політичної карти світу. Вони впевнені, що Володимир Путін це усвідомлює. Проблема в тому, що він цього не усвідомлює. Це не питання наївності західних політиків, це питання наївності самого Володимира Путіна, його найближчого оточення, ідеологів цього нацистсько-шовіністичного курсу і більшості росіян, які не усвідомлюють, що їхня держава може зникнути з політичної карти світу. І просто може запанувати хаос, анархія, смерть і громадянська війна.
- Ви згадували питання сусідів. Польщі, Фінляндії, можна Ізраїль пригадати.
- Ізраїль не сусідня з Росією.
- Я маю на увазі таких самих сусідів, які мають амбіції стерти з лиця землі сусідню державу. (...) В контексті цього «братні народи» - легенда про Чеха, Леха і Руса, легенда трьох братніх народів інших ... зараз виявилось, що зовсім інші брати у нас з'явились.
- Легендарні міфи з'являлися в політичній міфології завжди, коли треба було обґрунтувати ті чи інші амбіції. Українці ніколи не були братами росіян, вони були самими росіянами. Тому що в підручниках історії і етнографії, які розповсюджувалися в Російській Імперії до 1917 року руськими, тобто росіянами, вважалися малороси, великороси і білоруси. Це був один народ і не було ніякого старшого чи молодшого брата, бо це був один імперський народ, який був вигаданий династією Романових для обґрунтування своїх імперських амбіцій. А після жовтневої революції, усвідомлюючи національні прагнення українців і білорусів, тому що вони спромоглися створити власні, хоча і не дуже тривалі держави, більшовики погодилися відокремити їх від великоросів в якості окремих народів.
- Польський міф про Леха, Чеха і Руса як трьох братів, які були разом, потім розійшлися, кожен зайняв своє місце... нав'язуючи до питання... тепер у нас новий брат може з'явитись (...............)
- Я взагалі вважаю, що стосунки між народами не мають бути братерськими.
- Польща проводила проукраїнську політика всі 23 роки. Однозначно проукраїнську, незалежно від того, хто був при владі. Коморовський зустрічався найчастіше з Януковичем, навіть коли була повна ізоляція. Чи це ідеї Гедройца такі переконливі та щирі, чи це звичайний польський прагматизм?
- Я думаю, що це і ідеї Гедройца, які дійсно змінили польську політичну еліту, але й очевидний прагматизм. Ідеї Гедройца – це прагматичні ідеї.
Гедройц прекрасно розумів, що Російську Імперію неможливо врятувати. Він це розумів як людина, яка народилося в Мінську, і зрозумів це набагато краще, ніж українці і білоруси, які жили на колонізованих землях. І він прекрасно розумів, що майбутнє Польщі залежить від добрих стосунків, які вона вибудує з Україною, Білоруссю і Литвою, бо це будуть її сусідні країни. Звичайно важко було передбачити появу Калінінградської області на кордоні Польщі і Литви, але це була така, я би сказав, гра Сталіна, досить серйозна, до речі. Сталін багато таких мін поставив по всьому Радянському Союзі, і насамперед в самій Росії, які мають перетворити будь-які історичні процеси в суцільний жах. Гедройц усвідомлював, і що розпад імперії може відбутися, і таким чином він вибудовував ідею хороших стосунків Польщі з сусідами, що, до речі, мало на увазі визнання тих болісних втрат для польської ментальності, які відбулися у зв'язку з новим статусом Львова, новим статусом Вільнюса, новим статусом Гродна.ÂÂÂ

- Як в Україні? Хто буде цим українським Гедройцем, який зможе вибудувати якусь прагматичну політику стосовно сусідніх держав? Або на чому будуть полягати ці ідеї української дипломатії?
- В української дипломатії немає таких проблем, які були у Польщі в часи Гедройца. Тому що тоді Гедройц мав на увазі, що сама польська дипломатія ставиться не досить реалістично, польська суспільна, громадська думка до перспектив сусідів. В української дипломатії є абсолютно реалістичне ставлення до сусідніх країн. В нас немає претензій до Польщі, немає претензій до Білорусі, немає претензій до Росії. Так що Гедройц насамперед потрібен не нам. Він потрібний росіянам.
- Але як нам побудувати добросусідські стосунки, тому що з Польщею і Росією у нас є якісь напруження?
- Я не бачу ніякого серйозного напруження в стосунках з Польщею. Я вважаю, що ці елементи історичного непорозуміння, які можуть існувати у стосунках з Польщею і які ми спостерігаємо час від часу, зникнуть самі собою в разі просування України до європейської інтеграції і вразі змін в самому українському суспільстві. Це взагалі не є проблемою, яку треба обговорювати. Це тільки питання часу, тому що українське суспільство стає все більш і більш наближеним до Європи. Це в усіх питаннях. Я ось показував нещодавно комусь зі своїх колег фотографії з параду гідності в Варшаві і Тель-Авіву. І можна було побачити, яка кількість людей в Варшаві, і яка кількість людей в Тель-Авіві. Хоча як Ви знаєте, Ізраїль набагато більш релігійно орієнтована держава, ніж Польща.
- Більш навіть радикально орієнтована.
- Але якщо показати цей парад у Києві, то це буде ще менше людей. Це означає просто плюс 30 років демократії, 35 навіть. Ізраїль був демократичною державою на 35 років раніше, ніж Польща. А Україна тільки зараз стає демократичною державою. Пройде 20-25 років і в нас буде таке ж саме європейське мислення з багатьох причин, з багатьох обставин, як і мислення поляків.
- У цьому році випадає 25 років перших вільних виборів в Польщі. Ми в Україні говоримо про децентралізацію влади на польський манер, виборче право також на польський манер, може й польський популізм буде в Україні актуальний? Тобто наскільки далеко ми будемо йти за польським досвідом?
- Польський популізм не є якимось оригінальним. Такий популізм є в будь-якій європейський країні, і взагалі в будь-якій країні. Де є демократичні інституції, завжди є кількість людей, які вболівають до простих рішень, і там є певна кількість популістських партій. До речі, у Франції популісти з національного фронту мають набагато більше місць у європейському парламенті, ніж польські популісти зараз. Так що це не має взагалі ніякого значення. В нас будуть популістські партії, головне, щоб на відміну до сьогодення популістські партії не могли формувати владу. Щоб вони залишалися на маргінесі політичного життя.
- В Польщі формували
- Я так не вважаю. Ми не можемо вважати партію братів Качинських просто популістською.
- Ні, я маю на увазі Самооборону і Лігу Польських Родин.
- Самооборону і Лігу Польських Родин були коаліційними партнерами. Це теж відбувається в демократичних країнах. Так входила до правлячої коаліції у Австрії партія Йорге Хайдера. А зараз,до речі, до української коаліції входить Всеукраїнське Об'єднання Свобода, яке теж можна назвати правими популістами. Але коли популісти входять в коаліцію з відповідальними політичними силами, вони займаються практичною роботою, а не втілюють в життя свої генеральні ідеї. До речі, це колись була геніальна ідея президента Франції Франсуа Міттерана, коли він переміг на президентських виборах, а ліві партії перемогли на виборах до парламенту. Він несподівано для всіх своїх прихильників запропонував запросити до уряду французьку комуністичну партію. Всі були нажахані, тому що Міттеран завжди був запеклим антикомуністом і вони не уявляли собі, як це секретар ЦК французької комуністичної партії Шарль Фітерман стане державним міністром французького уряду, але він став. Міттеран сказав: «Треба задушити їх в обіймах». Більше французької комуністичної партії як серйозної політичної сили ніколи не було.
- Свободу задушить в обіймах коаліція?
- Це фактично вже відбулось.
- Тоді питання пов'язане з українським акцентом на цьому 25-літті польських свобідних виборів, і чому Україні не вдалося реалізувати цього з подібного старту? Це проблема дисидентів, еліт?
- Це не проблема... В Україні не було ніякого подібного старту. Абсолютно не припустимо так взагалі вважати.
- Чому? (...............)
- Тому що польське суспільство, по-перше,польська державність – це державність з традицією. Фактично, поляки, які жили в незалежній Польщі після війни, вважали цю країну окупованою Радянським Союзом, сателітом Радянського Союзу. І головною польською національною ідеєю було звільнення від цієї залежності. Мешканці Української РСР так не вважали, вони вважали це здебільшого абсолютно органічною частиною Радянської Імперії. Люди, які були прихильниками української незалежності в варіанті Української Народної Республіки фактично були знищені більшовицьким режимом ще на початку, десь у середині 30-х років. Цих людей ніколи не було, або вони так щільно ховалися в закутках власної пам'яті, що ми не могли уявити собі їхнього існування. Я дуже добре пам'ятаю історію, яку мені розповідав Олесь Гончар. Свого часу він розповідав, як вони прогулювалися з іншим видатним українським письменником Миколою Бажаном по Хрещатику, бо йшли на нинішню вулицю Банкову, яка тоді називалась Серго Орджонікідзе, на пленум ЦК Компартії України. Бо ЦК Компартія України знаходився там, де зараз резиденція Президента України, і вони йшли повз Київську Міську Раду. І Микола Бажан, член ЦК Компартії, колишній перший віце-прем'єр радянського уряду, сказав Олесю Гончару члену ЦК КПРС: «Олесю, ти обов'язково доживеш до того дня, коли тут буде висіти не їхній прапор, а наш синьо-жовтий». І вони пішли далі, обговорюючи те, кого вони на цьому пленумі оберуть секретарем ЦК по ідеології. Але я думаю, що Гончар сам собі не уявляв, що Микола Бажан може вимовити такі слова, тому що Микола Бажан був в його уяві – молодої людини, яка знала його радянські вірші, таким взірцевим комуністом. Це величезна різниця.
- Це шизофренія?
- Ні, це єдина можливість вижити у тоталітарному, шовіністичному, корупційному, людиноненависницькому устрої, яким був Радянський Союз. Бо це було царство зла, яке зараз фактично екстраполювалося на Росію. І вже тому між польською і українською ідеями була серйозна розбіжність. Поляки створили «Солідарність», яка була і профспілкою, і рухом за визволення, і до цієї профспілки вступило майже все доросле населення Польщі. А в Україні, коли було створено Народний Рух, за нього проголосувало на достатньо вільних виборах переважна меншість населення України. І цим Україна відрізнялась не тільки від Польщі, а і від Латвії, Литви і Естонії, де народні фронти отримали більшість в парламентах. А Естонії взагалі комуністична Верховна Рада, обрана за часів Леоніда Брежнєва, проголосувала за суверенітет республіки. Першою! Так що треба зрозуміти, що це різниця у ментальності. Так що
1991 року в Україні відбулося те, що в Польщі відбулося не у 89, а у 45. Абсолютно точно, Україна стала
сателітом Радянського Союзу, вже не частиною, а сателітом. Перейменованою Українською РСР, якій дозволили бути Польською Народною Республікою. І ці 23 роки були нашим шляхом до справжньої свободи. І коли ця свобода з'явилась, я вважаю, що справжня незалежність України як держави виникла з моменту, коли Віктор Янукович залишив нашу територію і було сформовано нове керівництво країни, виявилося, що велика частина нашого населення і досі бажає жити в Український РСР, що ми маємо величезну кількість рабів, які, на щастя, більше не складають у нашій державі більшості, але складають більшість населення у сусідній Росії. Тому що
раби тягнуться до рабів, а вільні люди тягнуться до вільного світу. Це істина.
- Добре, тоді перейдемо до іншого питання – національного. Питання національних меншин в часи Радянського Союзу євреїв, поляків, українців було неоднозначне?
- Однозначне.
- У чому полягала міфічність інтернаціональнсті Радянський союз
- Радянський Союз не був інтернаціональною державою. Радянський Союз був відтвореною Російською Імперією і її шовіністичною політикою. Оскільки Російська Імперія зникла саме вразі невирішення нею не тільки економічних, але й національних проблем, більшовикам довелося камуфлювати її відтворення гаслами пролетарського інтернаціоналізму і класовою боротьбою. Але приблизно наприкінці 40-х років, на початку 50-х, коли режим був, можна сказати, в зеніті своєї могутності, дякуючи перемозі у ІІ світовій війні, він дозволив собі перестати ховатись за цими гаслами. І він став відчайдушно нацистсько-шовіністичним режимом, головною сутністю якого була русифікація національних меншин. І до речі, ознакою цієї політики стала спочатку боротьба з українськими націоналістами тут, в Україні, коли Володимира Сосюру майже не зжили зі світу за вірш «любіть Україну», який зараз у нас висить майже на кожному ліхтарному стовпі. А до речі, це треба розуміти-чому? Тому що ідеєю вірша Сосюри було те, чого не визнавало комуністичне керівництво. «Любіть Україну,це значить любіть радянську свою батьківщину» - він поставив любов до імперії у залежність від любові до своєї батьківщини, а імперії було потрібне роз'єднати ці поняття, знищити любов до батьківщини. І їй це вдалося, тому що коли у 1989 чи 90 році я розмовляв з твоїми ровесниками, які жили тут в Україні, і питав у них, яка в них батьківщина, вони всі казали, що це Радянський Союз. Була така програма по телебаченню, в якій у людей молодих і не дуже, питали що є їхньою батьківщиною. У цій програмі, а вона була показувана по центральному радянському телебаченню, у 90 році, може 89, у цій програмі брали учать 50, чи 60 людей, які відповідали на це питання. Одна дівчина відповіла, що її батьківщина – Грузія. З усього Радянського Союзу. Мої друзi вирішили, що вона якась дивна, вони не розуміли, що вона говорить, так це було глибоко .... А я не розумів їх, і не розумію...
- Батьківщина це взагалі місце, де живуть твої батьки – конкретне регіональне містечко.
- Батьківщина - в плані мала вітчизна. Що ти відчуваєш як вітчизну? Так от треба сказати, що більшість українців, які тут жили не відчували Україну як свою вітчизну, як свою батьківщину, що для мене було дивовижно. Так що це вдалося. І тоді ж було здійснено, тобто у 40-50 роки, досить серйозні кроки по повному знищенню єврейської культури як такої. Так що треба розуміти, що в українця, єврея чи поляка в Радянському Союзі були різні статуси. Українець немов був представником титульної нації, він мав можливість доступу до рідної мови, але його весь час переконували, що ця мова меньшовартісна, неперспективна і таке інше, і маючи доступ, він весь час зустрічався з пропагандою своєї культури мови як сільської. Єврей міг отримати кримінальне покарання за спробу за бажання вивчити іврит, а вивчення ідишу було штучно затримане тим, що тут не було навіть підручників, я вже не кажу шкільного навчання. Перший підручник ідишу вийшов 91-го року, після 45-го, чи 39-го. Я дуже добре пам'ятаю, як я школярем вирізав уроки ідишу з журналу «Советиш геймланд» – єдиного журналу, який виходив мовою ідиш в Радянському Союзі, і переписував їх собі в зошит, щоб щось вивчити, тому я вмію читати і писати рідною мовою. Тільки тому. Перші курси ідиш відкрились також у 91 році в Москві. Ще один важливий момент – було заборонено говорити на єврейські теми російською мовою, тільки мовою ідиш, яка була отак каналізована в цьому журналі і в самодіяльному театрі і музичному колективі, які працювали в одному єдиному місті Радянського Союзу – в Каунасі. Тільки тому, що ЦК компартії Литви дозволив собі не погодитися з загальною лінією. А поляк теж був у досить важкому стані, бо він завжди був неблагонадійний, в нього потенційно були родичі закордоном. Не таким жахливим як кордон, скажімо, Радянського Союзу і Ізраїлю, умовний кордон, але все одно це був закордон. Тому усіляка цікавість до польської мови, культури та літератури вона сприймалась як підозріла.
- На польську перекладали багатьох західних філософів, які були заборонені в СРСР
- Дійсно, тому що радянській світ культури був обмежений виданнями, які приходили сюди з країн соціалістичного табору. Їх, на відміну від західних видань, дозволяли сюди привозити, але вони набагато дорожчі були. Але з цього часу я розмовляю польською, сербською, болгарською, іншими мовами.
- А як сталось, що за 23 роки незалежності України і Польщі ми взагалі мало що знаємо про сусідні культури один одного?
- Фактично і тоді ми знали дуже мало про культури один одного, бо ми знали їхні офіційні версії. А зараз світ набагато більш відкритий. Я знову кажу: ми жили в певному обмеженому світі. Обмеженому дозволом, і в цьому обмеженому світі, як у клітці, ми намагалися знайти собі якусь їжу. Я думаю, що я дуже непоганий спеціаліст з культур народів Радянського Союзу і з культур народів соціалістичного табору. Я навіть вмію читати латиською і литовською мовами, я читав латиських і литовських поетів в оригіналі. Я дуже добре знаю болгарську культуру з першоджерел. Я не розмовляю румунською, але прекрасно знаю румунську культуру й літературу. Виникає питання, чи знав би я це зараз. Тому що тоді фактично на кордонах соціалістичного табору закінчувався світ. Я намагався в тих кордонах, які були, знайти якусь свіжу думку, якийсь творчий порив, якусь цікаву картину. Треба розуміти, що ми жили в країні соціалістичного реалізму, а в Югославії, скажімо, спокійно ставились до наївного мистецтва і кубізму, а в Польщі спокійно ставились до різних творчих експериментів. Радіо «Вільна Європа» польською мовою не глушилося, а Радіо «Свобода» російською мовою глушилось. Ну і таке інше.
- Чи вони не розуміли що потрібно це робити? Чи просто не вистачало сил?
- Не було в цьому потреби. Тому що більшість людей в Радянському Союзі не слухала радіо закордонними мовами, це було герметичне суспільство. А щось приховувати від цієї маленької частини інтелігенції, яка буде слухати польською і чеською, смішно, бо ця інтелігенція все одно не благонадійна. За виміром Радянський Союз, як і нинішня путінська Росія, мали завжди більше можливостей і кошти завжди витрачав на оболванювання робітника, простою людини, бо ця проста люмпенізована людина завжди є опорою для таких режимів. Це завжди людина, яка прагне зарплатні, пенсії, щоб вона спокійно виховувала дітей та внуків, щоб вона ні за що не відповідала, щоб за все відповідала держава, і вона в цьому разі буде дарувати цій державі всілякі злочини, вона сама – маленький наївний злочинець, як дитина, яка не розуміє, що вона когось вбиває, коли вона там знищує коника або мураху...
- Питання пов'язане з журналістикою. Коли буде незалежна або журналістика ліберальна чи консервативна принаймі подібна до Західної . . .
- Це питання зміни в Україні ринкових взаємин.
- Економіка все вирішить ?
- Звичайно. Мають з'явитись необхідні для цього речі. По-перше - верства, зацікавлена в захисті своїх інтересів і поглядів; друге - рекламний ринок, якого фактично не існує; третє - люди, які будуть займатися медіа як бізнесом, а не як засобами для врятування своїх капіталів, чи то для своїх особливих стосунків із владою. І треба розуміти, що всі ці люди підбираються з відповідних журналістів без честі і совісті в свої видання. І я завжди казав, що у нас журналістика за часів Януковича це було змагання між повіями і провокаторами. Зараз повії фактично зникли, тому що їм нема чим поживитися в цій ситуації. Але поки що це збіговисько провокаторів з різних боків.
- Може у ХХІ столітті варто черпати не з одного джерела інформацію, а з декількох... люди мають бути більш розумними...
- А Ви спробуйте скажемо, з кількох російських джерел черпати інформацію. Чи з'явиться у Вас відповідна картина світу? Або з кількох українських. Я так не думаю. Вся проблема в тому, що в нас дуже мало об'єктивних джерел інформації, які б можна було навіть порівняти. Тому я намагаюсь читати якісь альтернативні джерела, якщо йдеться про український конфлікт, про те, що відбувається, не російські і не українські.
- Тоді, ось у Польщі був у цих вихідних скандал з прослуховуванням. В ресторані розмовляв міністр з головою нацбанку... така буденна ситуація в Україні мабуть нікого б не здивувала, чому поляків це здивувало?
- Тому що є повага для особистого життя людини. І це найвища цінність демократичного суспільства. А ми з вами звикли, що ми живемо, коли нас підслуховують, що ми не можемо нормально розмовляти по мобільним телефонам, навіть досі побоюємося. Я як людина, яка все своє доросле життя з 1991 року живе з жучками в різних квартирах, чи в Москві, чи в Києві, вже перестав звертати на це увагу. Це частина моєї професії.
- Там також є друга частини розмов, де дійсно говориться, про корумпованість чиновників... бізнесмени просять відповідних чиновників застопорити перевірку. Це більш поважні закиди ... І в Україні теж реакція була би зовсім інша.
- Звичайно. В Україні б говорили не про сутність підслуховування, а про те, що говорилось під час розмови. Це так було під час плівок Мельниченка. До речі, багато хто тоді говорив, що звичайно плівки Мельниченка це важлива річ з точки зору розуміння ментальності влади, але ми і так знали, що це .... А ось те, що вона фактично легалізує підслуховування всіх всіма це буде такий серйозний удар, який кожен на собі відчує. І так сталося.
- Тоді може політикам варто бути більш щирими і відвертими, і тоді не буде чого приховувати? Чи політик завжди мусить мати щось засекречене?
- Для того, щоб унеможливити корупцію і різні такі речи є відповідні структури, а не підслуховування мобільних телефонів. Якщо ці структури не діють, то і підслуховуванням нічого не доб'єтесь. Тому що це буде система корупції, яку будуть одні використовувати проти інших.
- Війна компроматів для України вона взагалі ще може бути актуальною?
- Звичайно, бо небагато що змінилося в самій ментальності політичної еліти і суспільства.
- Чого найбільше в компроматі можуть боятися українці?
- Не знаю, це залежить від конкретної ситуації, я про це не думав, бо мене це ніколи не цікавило.
- Як Вам жилось у Варшаві, і чому Ви власне до Варшави поїхали?
- Я вважав, що Польща – країна, в якій найбільш уважно приглядаються до українських політичних подій. Взагалі я це рішення приймав протягом кількох годин, тому що отримав інформацію, яка подарувала миттєву реакцію. Я ще за день до того не збирався нікуди їхати, я просто зрозумів всі наслідки того, якщо я не буду діяти швидко. І в мене не було так багато варіантів...
- З якого табору була ця інформація?
- Це не був табір. Це були мої російські джерела, які усвідомили що їм буде невигідно, якщо буде здійснено гучне політичне вбивство, тому що вони вважали, що вразі цього гучного вбивства Віктора Януковича буде виведено з переговорного процесу, а їм було потрібно, щоб він там залишався. А оскільки ця історія була пов'язана з діями певних людей в Україні, які і досі нікуди не зникли, а існують в українському політичному житті, то вони через наших колег, тобто людей які вважались російськими журналістами, але ними ніколи не були, скажемо так... просто певні люди повідомили мене про те, як це буде розвиватись. І коли це знайшло своє підтвердження в певних діях реальних і віртуальних, я зрозумів, що це правда. А Польща дійсно була важливою частиною, яка впливала на перебіг подій в Україні. До речі, я вважаю, що місія Радослава Сікорського, яка відбувалася вже в останні дні Майдану була з багатьох причин вирішальною для долі української революції.
- А як Ви оцінюєте взагалі Сікорського, порівняно з Кваснєвським, наприклад?
- Ну це абсолютно різні люди. І місії Сікорського і Кваснєвського це абсолютно різні місії.
- Але я маю на увазі як переговорників, які знаються на українській політиці, їх знають в Україні. Сікорський це фактично нова людина була для України, для українців.
- Сікорський не є людиною, яка так глибоко ангажована в українську політичну психологію, як Кваснєвський. Але Кваснєвський діяв не в умовах гострої кризи, ми не знаємо,як би він діяв в умовах гострої кризи. Треба сказати, що у 2004 році він діяв абсолютно адекватно тим подіям, які відбувались. Але в нього були й адекватні партнери. Сікорський діяв адекватно з неадекватними партнерами. Але в будь-якому разі я вважаю, що те, що міністри закордонних справ Сікорський, Штайн-Майєр та Фабіус добилися від Януковича погодження на дострокові вибори і на домовленості з опозицією, це був перший цвях в домовину цього режиму, тому що для українських силовиків з табору Януковича, які були готові вбивати людей, будь-які домовленості з опозицією були ознакою того, що Янукович піддався, і власної неготовності далі захищати цей режим, який вже був по коліно у крові. Так що це великий крок до того, щоб врятувати сотні й тисячі людей, яких могли б тоді розстріляти після цієї Небесної Сотні.
- Скажіть ще, чого треба очікувати найближчим часом?
- Справа вся в тому, що ми живемо в історичному періоді, в якому зрозумілі тільки історичні події, а тактично ,як буде змінюватись ситуація, не знає ніхто.
- Стратегічно будемо незалежні?
- Звичайно, але є кілька питань до цієї незалежності. Перше питання: це питання того, чи буде збережена незалежність і повністю територіальна цілісність, це важливий момент. Другий момент полягає в тому, що ця незалежність буде незалежністю ізраїльською, аж до того моменту, поки не почнеться кризовий процес в самій Росії, який призведе до розпаду російської державності. Це неминуче. І від мудрості української держави і народу залежить те, наскільки адекватно ми зможемо сприйняти цей процес краху, пом'якшити наслідки цього краху для самої української держави і встановити добросусідські стосунки з тими країнами, які з'являться на постросійському просторі. Я,скажімо, рішучий прихильник того, щоб Україна була одним з ініціаторів міжнародної конференції по без'ядерному статусу постросійського простору. Я вважаю, що ця територія має бути без'ядерною і сподіваюсь, що ми будемо мати з вами без'ядерний світ від Ужгороду до Владивостоку. І це головне політичне завдання сьогодні і Сполучених Штатів, і Європейського Союзу, і України і тих конструкцій, які з'являться на місці теперішньої Російської Федерації.
- Нинішня влада розуміє, що вони фактично вони мають будувати новий Ізраїль?
- Нинішня влада має вирішити тактичні завдання.
- Стратегічно може подумати?
- Я думаю, що зараз для влади не час для стратегічні рішення. Влада має вирішити ці тактичні завдання, які перед нею стоять так, щоб не зробити багато помилок.
питання задавав Євгеній Білоножко