.....люди різних етносів свідомо віднесли себе до спільноти українців і повстали проти сепаратизму, який живить Росія. Це властиво український феномен. Феномен постмайданний. Майдан визволив в нас усіх усвідомлення і потреби, передовсім у національній ідентичності. Це те, що Галицька Україна пройшла трохи раніше завдяки визвольним змаганням 1940-50 років.
І оце проголошення себе українцем та мобілізація в своїй українськості – це для багатьох людей було радістю від первинного осяяння, гордістю від вже наступного розуміння і піднесенням від прийняття рішення на цьому застановитися. На особистісному рівні це укладається так: Майдан допоміг мені зробити відкриття "хто я такий?", і тепер оцю свіжо набуту ідентифікацію заатакували війною. Це викликає у мене страшенне обурення і лють – моє нове "я" у мене хочуть відібрати. Звідси – шалений праведний гнів і мотивація це "я" захищати.
– А що, в такому випадку, мотивує галичан, які воюють за Схід?
Це також величезна енергія від наново підтвердженої ідентичності. Чи від рішення – так, я справді є твердим українцем. Зріла ідентичність – це завжди усвідомлене рішення. Майдан був переживанням не лише набуття, а й застановлення на ідентичності – для багатьох людей, які, певно, не так не довіряли, як сумнівалися. Можливо, вважали, що їхня українська ідентичність є неконкурентна – надто слабка, млява, нежиттєздатна. Відтак Майдан став яскравим переживанням, що це є реальність – дуже потужна, відповідальна і дуже модерна. А ще – дуже гідна. І що коли ти під'єднаєшся до цієї ідентичності, ти не втратиш, а лише набудеш. Що можна покластися на подібних тобі і вони є людьми високої проби. Це було велике і дуже важливе відкриття, яке ми тепер також мусимо боронити.
......Мені так виглядає, що міфи, які народжуються разом із цією війною, будуть більш реалістичні і життєздатні, ніж той міф ілюзорного перебування під куполом захищеності, з яким ми жили досі. І ці нові міфи будуть допомагати нам у майбутньому. Передовсім це міф сконсолідованого необхідністю відсічі агресору суспільства. Також міф оновлення й переродження спільноти. Чи міф ініціації нації – таке враження, що ми тільки тепер окреслюємося як певна національна цілість. Велику гордість викликає те, що в цьому всьому, що відбувається, немає ні шовінізму, ані націоналістичної ейфорії, ні реваншизму, ні пошуків ворога всередині спільноти. При таких складних випробуваннях зберігається плюралізм українців, який завжди був нам притаманний і який власне підставово відрізняє нас від росіян.
"Для самозбереження нам слід позбавитися ілюзій"
– Здавалося, що з поширенням сепаратистського руху зазнала повного краху постмайданівська ідеологема "Схід і Захід разом". Але чим далі йде війна, тим очевиднішою стає єдність України.
Особливість цієї війни в тому, що вона всіляко утверджує єдність України. Нарешті, і це по-перше, зруйнована концепція війни за територіальною приналежністю – західняки зі зброєю в руках постали за Схід. По-друге, західняки-"бандерівці", яким багато десятиліть поспіль допасовували галицький сепаратизм, воюють саме за унітарність країни. За короткий час – менше, ніж за рік, – відбулася важлива трансформація суспільної свідомості: українці пройшли від ідеї автономізації як протидії режиму Януковича через "віддамо Донбас – хай, як Крим, там наїдяться російського щастя" до твердої позиції збереження України в межах теперішніх кордонів. "Ні п'яді рідної землі!" І нарешті, українці вперше за тривалий історичний проміжок часу воюють за свою незалежність не в складі армій інших держав, а своєю власною армією. Цей досвід буде визначальним не тільки для теперішнього покоління, яке добровільно взяло на себе таку місію, але й для багатьох наступних поколінь українців.
– Для багатьох стало відкриттям, що в батальйонах Національної гвардії, у спецформуваннях добровольців "Азов", "Донбас", "Айдар" воюють переважно російськомовні чоловіки з центральних та східних областей України.
Ці російськомовні люди мали бути російським алібі, їх тут мали захищати в лапках від усіляких утисків. Натомість люди різних етносів свідомо віднесли себе до спільноти українців і повстали проти сепаратизму, який живить Росія. Це властиво український феномен. Феномен постмайданний. Майдан визволив в нас усіх усвідомлення і потреби, передовсім у національній ідентичності. Це те, що Галицька Україна пройшла трохи раніше завдяки визвольним змаганням 1940-50 років.
І оце проголошення себе українцем та мобілізація в своїй українськості – це для багатьох людей було радістю від первинного осяяння, гордістю від вже наступного розуміння і піднесенням від прийняття рішення на цьому застановитися. На особистісному рівні це укладається так: Майдан допоміг мені зробити відкриття "хто я такий?", і тепер оцю свіжо набуту ідентифікацію заатакували війною. Це викликає у мене страшенне обурення і лють – моє нове "я" у мене хочуть відібрати. Звідси – шалений праведний гнів і мотивація це "я" захищати.
Бажання росіян вбивати українців узагалі є якимось автентичним. Це відкриття для багатьох травматичне. Але воно потрібне, щоби викорінити наступні небезпечні міфи – про слов'янську єдність та про "братній народ". Для самозбереження нам слід позбавитися цих ілюзій.
– Очевидно, варто позбуватися не тільки ілюзій, а й мемів війни? Свіженькі – жидобандерівці, київська хунта, укропи, карателі.
Меми можна порівняти з інформаційними вірусами, які діють в культурному середовищі і ведуть боротьбу за поширення у свідомості носіїв. Як і "зелені чоловічки" та "вєжлівие воєнние люді", це є продукт кремлівської пропаганди, заготовлений і вкинутий в український інформаційний простір для підміни понять. З мемами не варто "воювати". З часом вони відімруть або набудуть інших смислів. Так, як відбулося з означенням "бандерівець". Люди, яким в житті і приснитися не могло, що вони будуть себе з бандерівцями ідентифікувати, говорять про це з викликом і гордістю. Відбулося позитивне переконотування цього поняття, яке раніше вживалося для таврування. І з'ясувалося, що тепер уже бандерівець – це той українець, який не погоджується з путінською візією українського світу. Тому багато людей радо оголошують себе бандерівцями.
Те ж саме сталося з українськими евреями (іудеями, сіоністами) яким місцева влада, за тисячу років, починаючі з часів першого єврейського погрому 1113 р. в стольному граді Києві, прищепила вже, майже на генетичному рівні, вороже ставлення до українців вцілому, як до "печерних антисемітив і юдофобів", і до бандерівців - особливо, як до фашистів і нацистів вчинивших Голокост єврейского народу. На Майдані побраталися нащадки козаків Богдана Хмельницького та Мазепи з нащадками хозарских козаків - євреїв українських. І народився, нечуваний і небачений та й неможливий в умовах тоталітарної влади, яка трималася на одвичній максимі -"розділяй і володарюй", новий мем "жидобандерівець".
"Путін запустив годинниковий механізм громадянської революції в Росії"
– Багато людей зараз працюють на війну – збирають продукти, речі, гроші. Підтримують українську армію в той спосіб, в який розуміють і можуть.
Це частково заспокоює відчуття провини: "я особисто не мушу стояти під кулями, не мушу наражатися на небезпеку і вмирати. Тому такий є мій спосіб взяти в цьому всьому участь". Але тут ідеться також і про значно зріліші речі – солідарність і відповідальність. Це також великі ефекти нашої революції – розуміння того, що ми можемо багато зробити самі, своїми силами, без значних грошодавців і організаторів. Ця традиція, винайдена і успішно реалізована на Майдані, уже живе далі.
Коли ми розуміємо, що держава не спроможна, то робимо самі. І от такі речі, що походять, на перший погляд, із негативних обставин, є каталізаторами позитивних зрушень – в цьому випадку формування нашої солідарності. Навичку повставати при потребі і гуртуватися для вирішення проблем не купиш за жодні гроші, вона дається великим і тяжким досвідом. В нашому випадку – досвідом війни.
– Росія успадкувала потужну, добре налагоджену машину пропаганди, яка роками затьмарювала свідомість великої частини наших громадян. Зараз, окрім збройної війни проти України, ведеться війна інформаційна. Як не підпасти під її вплив? Як зберегти здорову голову?
Війна є заплутаним, дуже складним і багатовимірним феноменом. Війну не можна пояснювати прямолінійно: тут є добрі, а тут злі; це перемога, а це поразка. Щоби зберегти голову, мусимо укласти для себе різні рівні війни. Коли я намагаюся це зробити, з'являється таке небезпечне відчуття, що до кінця не розумію, що насправді там, на війні, відбувається. І це є дуже зле. Бо ми й так є душевно покалічені, збентежені, стривожені – такими вийшли з Майдану. І одразу зайшли в іншу засадничу неясність, шукаючи відповіді на питання "що таке ця війна?", "хто та протилежна сторона – найманці, терористи, ідейні люди з позицією?" Ми не до кінця розуміємо, яка природа противника. Не знаємо, як плануються бойові дії та хто відповідає за результат. Не можемо з'ясувати, чи то зрада й саботаж, чи недолугість і непрофесійність, коли стаються випадкові смерті – і військових, і мирних мешканців. Відтак панує велике збентеження, якого мало би бути менше. Це підриває довіру. А довіра під час війни – це перший і основний капітал, який тримає єдність суспільства, державної влади й армії. Поки що мусимо діставатися правди кожен у свій, доступний йому, спосіб.
– Є думка, що треба створити українську систему контрпропаганди, адекватну російській.
Цього не треба робити в жодному разі. Тому, що вчинити так означало би включитися в цю божевільну систему, яку нам накидає Росія. Нам власне розходиться на тому, щоби не включатися. Бо ця система врешті-решт виявиться найбільш деструктивною для себе самої і своїх творців. В нашому випадку найкращим засобом, щоби зберегти власну цілість, було би просто спокійно і професійно твердити свою правду. Без намагання досягнути адекватного рівня чи масштабу відповіді, як-от створення якогось там центру тролів чи армії ботів. Бо правда сама по собі є зброєю, вона тисячократно ефективніша, ніж пропаганда. Бо картина світу, що її дає пропаганда, рано чи пізно падає. А картина правди тільки зміцнюється.
....Те, що відбувається тепер, є не що інше, як пошук відповідей на фундаментальні питання, які давно були поставлені: хто ми такі? чого хочемо? куди іти далі? Прикро, що пошуки відповідей відбуваються у спосіб війни.
Для українців ця війна – праведна. Кожна праведна війна є війною за правду. І цього відчуття неможливо скаламутити, воно саме по собі дає глузд, силу і натхнення.
В цьому всьому народжується нова, здоровіша і сильніша українська спільнота. Спільнота солідарності і відповідальності.
Для нашого власного добра не варто сподіватися, що напруження скоро закінчиться. Так, щоби завтра Порошенко взяв і домовився про мир і ми забули, що була війна, – такого попросту не буде. Треба налаштуватися на тривалу виснажливу частину свого життя. Це допоможе прийняти і "опрацювати" події.
І нарешті треба розуміти, які є ставки в цій грі. Або ми вийдемо з подій війни переродженими і сильнішими. Або не буде нашої візії світу, а, може, і нас самих.
Комментариев нет:
Отправить комментарий
Примечание. Отправлять комментарии могут только участники этого блога.